З моменту існування Відня Дунайський канал, мабуть, був найулюбленішим місцем відпочинку серед городян. Там розташовувалися відкриті майданчики для купання. Це було доти, доки в місті не з’явилися громадські лазні. Кожен відвідував їх з різною метою, але найчастіше для купання та спілкування. Про історію віденських лазень читайте тут vienna1.one.
Створення лазень у місті
Насправді купання в Дунаї налічує кілька сотень років. Ще далекого 1538 року швейцарець Ніколас Вінманн згадав віденські води у своєму підручнику з плавання “Colymbetes, Sive De Arte Natandi”. Церква довгий час забороняла вільне плавання і купання. Дозволили тільки в 17-18 століттях.
9 листопада 1886 року сталася важлива подія в історії Відня. Відбулося пленарне засідання міської ради, на якому було ухвалено рішення про будівництво громадських лазень у кожному районі міста. Також усі присутні на заході обговорили пілотний проєкт.
22 грудня 1887 року було відкрито перші громадські лазні на Мондшейнгассе 9 у Відень-Нойбау. У них були окремі душові, роздягальні для чоловіків і жінок.
Протягом десятиліть (з 1890 року до 1960 року) громадські лазні були єдиною можливістю добре викупатися для людей середнього класу.
Найбільша кількість людей відвідувала лазні в суботу. Виходячи зі статистики відомо, що близько 30% людей приходили цього дня прийняти душ.
До початку Першої світової війни у Відні було побудовано ще 19 громадських лазень, станом на 1914 рік їх відвідало 3,5 мільйона осіб. У районах Іннере Штадт і Дьоблінг не було “Tröpferlbäder”, якими користувалися бідні верстви населення.
Коли почали поліпшуватися житлові умови, у людей з’явилися приватні ванні кімнати, кількість відвідувачів лазень різко скоротилася. Протягом десятиліть багато громадських лазень було закрито і переобладнано на гарячі лазні з сауною.
Особливості перших лазень
Перші лазні були не доскональними, і це факт. Коли багато відвідувачів хотіли прийняти душ одночасно, резервуари з водою швидко перевантажувалися. Напір води в окремих кабінках падав, і вода не йшла, як годиться, а капала. Покупатися було неможливо. З цієї причини час перебування відвідувачів у так званих душових був суворо обмежений 30 хвилинами.
За цей час людина мала встигнути роздягнутися, намилитися, прийняти душ і знову одягнутися. Якщо знадобилося більше часу, то потрібно було купувати недешевий квиток на продовження часу.
При кожній лазні була каса. Загалом існувало 2 класи купання. У першому в кожного була індивідуальна кабінка, що закривалася ширмою. У ній створювали всі зручності для переодягання і встановлювали регульований душ зі змішувачем для перемикання гарячої та холодної води.
У душових другого класу була загальна роздягальня з невеликим боксом, зсередини можна було замкнутися. Щоб почати водні процедури людина мала пройти в загальну душову кімнату з відкритими кабінками. Спочатку купальні для чоловіків і жінок були роздільними. До деяких громадських лазень незабаром додали додаткові ванни.
У кожній лазні працював персонал, який складався з лазника і двох прислуг. До їхніх обов’язків входила видача білизни й стеження за порядком. Персонал зобов’язаний був дивитися, щоб відвідувачі купалися і ходили лазнею в спеціальному одязі.
Оскільки в перші роки існування лазень була тільки одна загальна роздягальня, а душові були відкриті з одного боку, щоб дотримуватися пристойності, відвідувачам видавали банні фартухи.
Чоловіки носили пов’язку на стегнах, а жінки прикривали свої інтимні частини тіла довгим фартухом. Попри певні незручності, люди з великим задоволенням відвідували громадські лазні. Адже там вони вільно спілкувалися одне з одним, відпочивали й головне дотримувалися гігієни.