До середини 19 століття речі доводилося прати вручну — ні хороших мийних засобів, ні пральних машин не було. Також не вистачало обладнання, яке б давало змогу хоч трохи висушити білизну перед тим, як її розвішувати. Пранням займалися прачки, пише vienna1.one.
Особливості роботи прачок
Прачка — найстаріша професія у світі. З початку 18 століття вулиці Відня оживляли молоді дівчата з повними кошиками чистої білизни. Найчастіше прачками працювали жінки з бідних сімей. На перший погляд, могло здатися, що ця професія була звичайною, проте це не так. Сильні болі в спині, постійно зчесані руки, мокрий одяг, суглоби на пальцях, що виступали, — це була реальність тих, хто обрав для себе такий шлях. І це лише частина того, що їм доводилося терпіти.
Працювали прачки у маленьких приміщеннях, розташованих на березі водойм. Всередині дихати було нічим через підвищену вологість. Прання було багаторівневим і дуже складним процесом. День у день працівницям пралень доводилося носити важкі відра з водою і величезні кошики з білизною. Варто зазначити, що за 12 років роботи прачкою, молоді, повні сил жінки ставали хворими.
У 18 столітті бруд з білизни видаляли механічним методом. Щоб здійснити цей процес, доводилося ставати у крижану воду ногами й м’яти речі, а потім вдаряти їх об тверді поверхні, наприклад, каміння. З цієї причини прали на березі річок, озер. Мало того, що проточна вода з водойм була дуже холодною, так ще й несла небезпеку життю. Впустивши білизну, легко впасти у водойму з сильною течією.
Щодо засобів для прання, починаючи з античних часів, як основний “відбілювач” використовували сечу. Причина полягала в тому, що в ній містився аміак, який пом’якшував воду і добре виводив бруд з білизни. Простіше було, звісно, користуватися нашатирним спиртом, однак тоді його не виробляли. Закінчивши прати речі потрібно було ретельно виполоскати їх у проточній воді. А це колосальна праця, адже мокра тканина дуже важка.
У Відні неодноразово траплялися ситуації, коли прачка впускала білизну, і її забирала течія. Воно й не дивно, тільки уявіть собі, як сильно замерзали руки особливо взимку. За такий вчинок працівниць карали. Комусь не платили зарплату, а когось били.
Невдовзі замість сечі в Центральній Європі почали використовувати для прання луг, який добували з деревної золи. Її брали у кухарів, які топили печі. Потім отриманий “продукт” передавали миловарам, які займалися виробництвом лугу у великих обсягах. Через такий складний процес прання вінці ставилися до білизни дбайливо. У багатьох будинках, щоб не піддавати зайвий раз одяг пранню, його чистили великими щітками над парою.
Віденські пральні
Оскільки прання займало дуже багато часу, багатії могли дозволити собі користуватися послугами прачки. А коли з’явилися пральні, то відносили речі туди. Починаючи з 18 століття у столиці Австрії вздовж Дунаю, розташувалося кілька таких закладів. У них працювали люди обох статей під суворим керівництвом господарів. Чоловіки носили важкі відра з водою, рубали дрова, розпалювали вогонь у великих котлах, а жінки — прали. Зарплата в них була дуже маленькою, тому мало хто погоджувався на “пекельні” умови праці. У віденській пресі за 18 століття писали, що пральні найчастіше розташовувалися на перших поверхах житлових будинків поблизу берегів Дунаю, Альзербаха.
Розвішування прання було цілою проблемою. У погану погоду робили це в приміщеннях. Ви тільки уявіть, що доводилося терпіти людям, які жили у цих будинках: неприємні запахи, підвищена вологість чинили негативний вплив на здоров’я. На тлі цього між власниками пралень і мешканцями виникали скандали, доходило навіть до рукоприкладства. В будинку за адресою Шуленгассе, 10 у дев’ятому районі працювала придворна пральня, в якій сім’я Ріннер прала білизну для двору. Наприкінці 19 століття її перенесли у Пратер, де обладнали “парову придворну пральню”.
Прачки працювали як “бджілки” не покладаючи рук з 4:00 години ранку і до півночі. Пізно вночі вони сортували білизну і замочували її. Рано вранці чоловіки розігрівали котли. Для господарів найважливіше було вчасно виконувати замовлення, щоб не втратити постійних клієнтів. Конкуренція між прачками була неймовірна. Кожна мріяла стати привілейованою. Важливо зазначити, що отримати такий статус могли обрані, які ніколи не втрачали білизну у водоймі та отримували від замовників чайові. Щоб розрекламувати свій заклад і привабити якомога більше багатіїв, господарі наказували своїм робітницям стежити за своїм зовнішнім виглядом. Найчастіше, перед тим як йти до замовника, жінки одягали найгарніше плаття, зверху фартух, а голову покривали косинкою.
Час минав, пральні стали поширеним явищем у місті. Незабаром у віденських бюргерських будинках на задніх дворах створили підсобні приміщення для прання. У прибуткових багатоквартирних будинках лише в 19 столітті пральні розташовували на дахах. Однак це практично ніяк не вплинуло на сам процес прання.
Легше стало, коли у 1888 році побудували 70-кілометровий акведук від гір до Відня. Тоді кожен міський будинок під’єднали до центрального водопроводу. На поверхах робили так звані “басейни”, де був встановлений громадський кран з водою, куди сусідки ходили по воду і пліткували. Злив у каналізацію знаходився на першому поверсі, тому більше не потрібно було бігати з горища з повним кошиком мокрої білизни. Прання вже велося у дворі. У старих будинках після реставрації “басейни” досі збережені і є історичною пам’яткою.
Процес прання
Процес прання складався з кількох етапів. Перед тим, як іти додому опівночі, прачка мала відсортувати білизну за ступенем її забруднення. Якщо річ дуже брудна в плямах, її замочували на ніч. Пожовклі речі перед пранням укладали у ночви з кислим молоком. Далі витягували й крохмалили рисовим засобом. На світанку, поки котел грівся, прачка видаляла великою щіткою бруд, після чого праником вибивала білизну. Далі терла речі на пральній дошці. Коли вода в казані нагрівалася, до неї додавали соду і починали кип’ятіння білизни у великому чані, постійно помішуючи її дерев’яною палицею.
Після виварювання речі уважно оглядалися й прополіскувалися в чистій воді. Останній етап — віджимання, яке вимагало великої фізичної сили. Потім чистий одяг розвішували для просушування. Через весь двір або приміщення натягували мотузки, підтримувані довгими підпорами. Далі суху білизну прасували. Вся робота займала 2-3 дні.
Великі нововведення
У 1920 році у Відні почали активно будувати муніципальне житло. У кожному будинку ретельно продумали центральні пральні самообслуговування, якими могли користуватися всі мешканці. У них встановлювали величезні котли з газовим і масляним опаленням, пізніше пральні машини, прасувальні дошки й важкі праски.
Здавалося, нововведення полегшили працю жінок, проте це не зовсім так. Було багато мінусів. Наприклад, кожна сім’я мала право лише 1 раз на місяць безплатно прати білизну. Другий недолік — чоловікам і дітям входити до пральні не дозволялося.
Громадська пральня самообслуговування тих часів мала приблизно такий вигляд. У маленькому приміщенні було встановлено в ряд близько 20 ванн для білизни. До кожної був проведений кран з холодною і гарячою водою.
У другій половині 19 століття в деяких місцевих будинках стояли “механічні пральні дошки”, які хоч і полегшували роботу прачки, але дуже псували білизну.
Лише після Другої світової війни віденці дізналися, що таке пральна машина, яка стала нечуваним технічним прогресом. Відтоді назавжди зникла професія прачки, а прання перетворилося на нескладний процес.